Він почав блукати засніженими вулицями, немов невидимка.
Стара лавка в парку, де він гуляв з дружиною Лідією, а потім з маленьким Валерієм, стала його притулком.
Там він годинами вдивлявся в порожнечу, оточений застиглими спогадами.
Поки одного особливо холодного дня тихий голос не порушив тишу:
«Микола? Микола Андрійович?»
Він обернувся і побачив Марію Сергіївну, своє перше кохання з юності. Вона тримала термос з чаєм і пакет домашніх булочок. Час не пробачив зморшок, але вираз її обличчя був таким самим — привітним, щирим. Найкращі подарунки для ваших близьких
«Що ти тут робиш у цей холод?» — стурбовано запитала вона.
Микола не мав сил пояснювати.
Він прийняв гарячий чай і затишну тишу. Вона сиділа поруч з ним, ніби роки ніколи не минули.
Вони розмовляли дуже мало, але цього було достатньо, щоб він прийняв її запрошення:
«Ходімо до мене додому. Тут тепло. Побачимо, що робити завтра».
Тієї ночі Микола спав у затишній кімнаті з хризантемовими шторами. Запах випічки в повітрі та відчуття, що його знову запросили, торкнулися його пораненого серця. Вранці Марія подала йому млинці та чай. Вона не ставила жодних запитань. Вона просто піклувалася про нього.
